Якщо і наступить кінець світу, то найстрашніше не те, що весь людський рід припинить своє існування.
Найжахливіше те, що разом з людьми помре багато прекрасних пісень, віршів, геніальних думок, спільних спогадів і просто нескінченна кількість мрій.
Помре все те, що оживало завдяки нашій увазі, вкладеному часу.
Все те, чим ми наповнювалися по самі вінця.
Так, ми своєрідні посудини.
Але якісь незвичайні, трішки божественні(?).
Можемо дарувати життя іншим людям або ж матеріальним речам, можемо словам, або стінам, що нас оточують чи дорогам, по яких ходимо щодня на роботу/навчання і т.п.